Живу я в Данії вже рік з хвостом.

Сім’я у мене змішана. Мати з Австралії, а батько датчанин. Всі говорять на відмінній англійській. Мені моя американська подруга сказала що акцент у мене тепер австралійсько-американський і по розмові і в житті не скажеш, що я з України або Росії.

Дітей – троє. Катя 14 років, Джейк 12 років і Майя 11 років. Дітлахи хороші, але спочатку звичайно було важко з малими.
У молодших синдром Аспергера різного ступеня. Звучить страшно, але жити з цим можна. Це багатофункціональний аутизм. У хлопчика це напади агресії і дуже сильна прихильність до мами. Але нічого супер-страшного немає. Намагаюся бути лояльною і через рік можу сказати що діти, а особливо Майя мене шалено люблять, що дуже приємно.
Обов’язків було дуже багато. Будинок триповерховий. Прибирання, прання, прасування, діти на мені. Робочий день у мене з семи до шести, плюс пара годин вільних в середині дня. Курси відвідувала спочатку приїзду.

Півроку відходила, але потім закинула.. Часу багато займає, а сенсу немає. Адже розмовляю англійською і англійську тут всі знають.

Містечко невелике – всього 10000 чоловік, але зате до моря 5 хвилин. Воно тут холодне, але дуже чисте.
Звичайно, спочатку був культурний шок. Дивувало все. Починаючи від посмішок людей, закінчуючи найчистішими пляжами і відсутністю криміналу (в моєму місті взагалі хоч голим по вулиці бігай). Класно. Але спочатку було ну просто шалено нудно. Після 15:00 тут глухо, людей на вулицях немає.

Великих міст немає. Після Копенгагена йде Орхус з населенням 300000, як наша Полтава. Країна фермерських угідь і велосипедистів. У школі всі діти на велосипедах. Всі на роботу теж на них їздять. Краса, загалом.